шп теорія екз 2 курс


1. Поняття про виховання як систему і педагогічний процес. Педагогічним процесом називають розвиваючу взаємодію вихователів і вихованців, спрямовану на досягнення визначеної мети формування всебічно і гармонійно розвиненої особистості. Педагогічний процес – це система, в якій органічно поєднані процеси формування, розвитку, виховання й навчання з усіма умовами, формами, методами їх функціонування. Система – це виділена на основі певних ознак впорядкована множина взаємопов’язаних елементів, поєднаних загальною метою функціонування і єдністю управління і, які перебувають у взаємозв’язку з середовищем як цілісне явищеСтруктурою (розміщенням, розташуванням елементів у системі) системи є елементи (компоненти), які виділені на основі певних критеріїв. Для характеристики педагогічного процесу як системи необхідно виділити критерії аналізу. Ними можуть бути будь-які достатньо вагомі показники процесу — умови його функціонування, величини досягнутих результатів тощо. Важливо, щоб вони відповідали вимогам вивчення системи. Дослідники намагаються добирати такі критерії, які сприяли б розкриттю найважливіших зв’язків, забезпечували проникнення в глибину пізнання невідомих раніше явищ, закономірностей.

2. Компоненти виховання Компонентами системи, в якій здійснюється педагогічний процес, є: педагоги, вихованці, умови виховання. Сам педагогічний процес характеризується метою, завданнями, змістом, методами, формами взаємодії педагогів і вихованців, а також досягнутими при цьому результатами. Оскільки ці компоненти педагогічного процесу матеріалізуються шляхом активної взаємодії найважливіших учасників педагогічного процесу — учнів і педагогів в певних конкретних умовах, – то виділяють ще такі компоненти педагогічного процесу, що цементують систему, як цільовий, змістовий, діяльнісний, результативний. Цільовий компонент містить у собі всю різноманітність мети і завдань педагогічної діяльності: від генеральної мети — формування всебічно й гарм.розвиненої особистості — до конкретних завдань формування окремих якостей чи їх елементів. Змістовий компонент відображає сутність того, що реалізується в процесі досягнення як загальної мети, так і кожного завдання зокрема. Діяльнісний компонент передбачає взаємодію педагогів і вихованців, їх співробітництво, організацію й управління процесом, маючи на увазі підсумковий результат. В науково-педагогічній літературі цей компонент називають ще організаційним або організаційно-управлінським. Результативний компонент процесу відображає ефективність його функціонування, характеризує досягнуті здобутки у відповідності з визначеною метою і завданнями. Пед. процес – це трудовий процес, що здійснюється з метою досягнення суспільно значимих завдань. Його специфіка полягає в тому, що праця вихователів і вихованців зливається в єдине ціле, утворюючи своєрідні взаємовідносини учасників трудового процесу – пед.взаємодію. У трудовому процесі виділяються об’єкти, засоби, продукти праці. Учні, колектив вихованців — це об’єкти діяльності педагога, для яких властиві такі якості як системність, саморегуляція, саморозвиток, що й обумовлює варіативність, змінюваність пед.процесу.

3. Ідеал гуманістичного виховання    Головною метою вих.. є допомога кожному стати всебічно розвиненою, гармонійною особистістю. Мета виховання втілює у собі прагнення до гармонійного розвитку кращих якостей людської особистості. Таке розуміння мети єднає її з ідеалом виховання.   Мета виховання на різних етапах історичного розвитку відображає рівень педагогічної культури суспільства, інтереси та ідеали певних соціальних груп, узагальнює досвід сімейної та суспільної практики виховання. Обґрунтування виховної мети неможливе без аналізу і врахування особливостей соціально-економічного розвитку суспільства, стану теорії і практики виховання.   В. Сухомлинський розумів ідеал виховання як головну працю душі дитини, спрямовану на засвоєння загальнолюдських цінностей. “Виховання полягає у тому, — писав він, — щоб вміло, розумно, мудро, тонко, сердечно доторкнутися до кожної з тисячі граней, знайти ту, котра, коли її, як діамант, шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити у кожній людині її, лише її неповторну грань — у цьому мистецтво виховання”.   Загальна мета виховання конкретизується в сучасних концепціях навчання і виховання.   У сучасних концепціях визначено головну мету національного виховання в Україні: набуття молодим поколінням соц.досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді особистісних рис громадянина Української держави, розвиненої духовності, фізичної досконалості, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури.   Мета виховання є єдиною для всіх ланок системи освіти, що забезпечує повноцінний всебічний розвиток особистості від народження і протягом усього життя. Реалізація мети здійснюється відповідно до особливостей кожного вікового етапу з орієнтацією на наступність у вихованні повноцінної особистості.

4. Концепціїї виховання Сучасні концепції і теорії виховання мають безліч авторів, якими є вчені-дослідники в області формування людської особистості і ролі педагога в процесі виховання та розвитку дитини. Сучасні концепції навчання і виховання включають в себе декілька основних теорій, основоположниками яких є видатні філософи і психологи:

—гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу);

—поведінкова (біхевіористська) теорія (Д. Уотсон, Д. Локк, Б. Скіннер);

—когнітивна теорія (Д. Дьюї, Ж. Піаже);

—біологічна (генетична) теорія (К. Лоренц, Д. Кеннел);

—психоаналітична теорія (З. Фрейд, Е. Еріксон).

У 60-70 рр.. XX століття з’явився так званий технологічний підхід до навчання і виховання. Суть його полягає в систематичному і послідовному запровадженні на практиці заздалегідь запланованого навчально-виховного процесу. Завдяки цьому підходу багато сучасних концепції та технології виховання набули специфічні риси процесу взаємодії з вихованцем:

—постановка цілей навчання, в яких описані дії і відносини вихованця (знання, розуміння, застосування);

—можливість відтворення всіх навчальних компонентів: попередня оцінка рівня навичок, коригування згідно зворотного зв’язку вихованця і педагога, підсумкова оцінка результатів і постановка нових цілей;

—зворотній зв’язок з вихованцем, контроль його знань і умінь і своєчасна корекція будь-якого з етапів виховання.

Незважаючи на різницю в підходах, характеристика сучасних концепцій виховання будується на загальних закономірностях:

1.виховання відбувається в тісному взаємозв’язку з навчанням, але все ж, відіграє визначальну роль; 2.ефективність виховання залежить від активності самого вихованця і його включеності в цей процес; 3.результати виховання залежать від усіх структурних елементів, які складають цей процес: форми, методи і цілі, зрозумілі дитині і педагогу.

Сучасні концепції виховання спрямовані, насамперед, на формування в дитині культурної особистості. Незважаючи на те, що багато соціальні інститути досі користуються застарілими моделями виховання, держава прагне вдосконалити цю систему, щоб у підростаючого покоління була можливість набувати знання та вміння відповідно до вимог сучасного суспільства і за допомогою новітніх технологій.

5. Етапи виховання Педагог має уявити процес виховання як послідовність етапів, знання яких допоможе йому спланувати виховну роботу, передбачивши її зміст і методику проведення на кожному етапі. Організація процесу виховання особистості учня або колективу класу здійснюється в певний послідовності. Перший етап. Визначають сукупність рис і властивостей особистості, які слід сформувати у вихованця, тобто формують ідеал. Коли йдеться про виховання класу, то мають на увазі формування такого колективу, який би за своїми якостями відповідав еталону, виробленому на основі мети виховання, поставленої суспільством перед шкалою. Другий етап. Вивчають індивідуальні особливості вихованця (або колективу), його позитивні риси, недоліки в характері й поведінці, визначають, які риси не сформовано, а які перебувають у стадії зародження. Знання особистості вихованця (колективу), порівняння її з наміченим ідеалом дає змогу спрогнозувати її розвиток. Виходячи з цих даних, можна планувати виховну роботу з вихованцем (колективом). Тому важливо, щоб учень (колектив) знав, що пропонує йому вихователь, приймав цей взірець для наслідування і докладав зусиль для досягнення поставленої мети. Третій етап. Реалізовується програма виховання, тобто заплановані виховні заходи, що передбачає залучення вихованців до різних видів діяльності, участь в яких сприяє формуванню в них досвіду поведінки відповідно до ідеалу. Четвертий етап. Спонукання учнів до самостійної роботи з розвитку особистості. Коли учень починає займатися самоосвітою і самовихованням, можна вважати, що у вихованні досягнуто четвертого етапу. На всіх етапах процесу виховання здійснюють педагогічне керівництво, управління цим процесом. Управління процесом виховання — діяльність педагогів, що забезпечує планомірний і цілеспрямований виховний вплив на вихованців. Воно передбачає передусім підбір змісту виховної роботи з урахуванням вимог суспільства до рівня вихованості учнівського колективу взагалі й кожного його члена зокрема. Для реалізації змісту виховання потрібні форми, методи і прийоми виховної роботи. Усе це допоможе зробити виховний процес цілеспрямованим і систематичним.

6. Самовиховання учнів молодшого шкільного віку.

У кожному віковому періоді існують особливості й можливості самовиховання, знання яких необхідні для педагогічного керівництва цим процесом. Уже в дошкільному віці проходить активна соціалізація особистості, формується ставлення до себе, самостійність, наслідування стає більш усвідомленим, створюючи передумови для переходу до елементарного самовиховання. Педагогічне “відкриття” молодшим школярам ідеї самовиховання зводиться, в основному, до доступного пояснення і показу їхньої позитивної поведінки та до ознайомлення з найпростішими засобами набуття потрібних навичок. Властивість молодших школярів наслідувати старших ставить на перше місце роль особистого прикладу вчителя в їх самовихованні. Вчитель для них — вищий авторитет. Він займає в житті малюка виняткове місце: “Так нам сказала вчителька!” Авторитет учителя є одним з найважливіших факторів самовиховання. Висловлена вчителем думка про поведінку дитини сприяє закріпленню позитивних рис, підсилює бажання учня виправити свої недоліки. Як ніхто, малюки відчувають потребу в заохоченні з боку вчителя. Воно посилює їх упевненість у собі, в своїх силах, має велике значення у самовихованні. Великий вплив на молодшого учня мають і ровесники. Малюки швидко сприймають кращі якості товаришів — витриманість, наполегливість, сміливість і т. п. Так само значна частина порушень дисципліни в молодших класах є результатом сліпого наслідування товаришам — зачинателям порушень. У формуванні особистості учня особливу роль відіграє дитячий колектив, правильно керований учителем. Спілкування в колективі дає змогу дитині оцінювати не тільки поведінку товаришів, а й свої вчинки, порівнювати себе з товаришами. Колективна оцінка поведінки найсправедливіша в очах учня. Вже в молодших класах школи вона є дійовим стимулом самовиховання. Проте важливо, щоб під час таких громадських оглядів критика була тактовною, дружньою, щоб в учня не вбити віри в себе, не принизити його, а викликати активне прагнення до самовдосконалення. З колективної оцінки починається самопізнання дитиною власних дій, а усвідомлення власних вчинків допомагає дитині керувати своєю поведінкою. Завдяки об’єктивній оцінці особистості учня педагогом і правильному спрямуванню ним громадської думки колективу діти дістають уявлення про свою поведінку. Авторитет дорослої людини набуває у свідомості малюка величезного значення. У молодшому шкільному віці, порівняно з дошкільним, виховний вплив примушування набагато зменшується. Тому вмілі педагоги, поряд з вимогливістю до дітей, дбають про розвиток у них самосвідомості, допомагають учням самостійно розбиратись у хороших і поганих вчинках, діях. Важливу роль у самовихованні молодших школярів відіграє трудова діяльність. Самостійне виконання першого, навіть найпростішого доручення, викликає в учня впевненість у собі, сприяє дальшому розвитку самостійності. В процесі праці виробляється відповідальність за доручену справу, її результати, змінюється ставлення до себе. Виховання звички працювати починається з елементарного самообслуговування. Зважаючи на фізіологічні та психологічні особливості дітей молодшого шкільного віку, елементи самовиховання доцільно пов’язувати з рухливими іграми. Для формування елементарних навичок самовиховання в учнів молодшого шкільного віку гра має неоціненне значення. Неухильне підкорення правилам гри вже є самовихованням. Для самовиховання молодших школярів не менш важливим є емоційність гри. У більшості справ, якими вони займаються завжди є елементи гри, і це цілком природно, у цьому знаходить своє відображення особливість психіки дітей. У стимулюванні молодших школярів до самовдосконалення дійовим засобом є змагання: “хто краще? хто спритніше? хто швидше?” Таке змагання повинно сприяти вихованню товариської взаємодопомоги, колективізму, розвиткові почуття відповідальності за честь колективу. У молодших школярів дуже розвинене прагнення до особистої перемоги, що може негативно позначатися на їх характері, тому педагогові, підсумовуючи гру чи змагання, слід вдаватися до оцінки колективу в цілому. Важливо, зокрема, оцінювати колектив за суспільно корисну працю. Всі види діяльності молодших школярів — навчання, праця, ігри, виконання громадських доручень, спостереження за природою, ведення календаря погоди тощо — при вмілому педагогічному керівництві стають засобами самовиховання дітей. Учитель слідкує за тим, як виконують діти його поради, активно спрямовує їх поведінку. Діти й самі добирають для себе засоби самовиховання. Самовиховання молодших школярів, отже, обмеженої віковими та індивідуальними особливостями, воно має елементарний характер. Проте правильне педагогічне спрямування роботи дітей над собою набагато підсилює виховний вплив педагогів, створює в дітей моральну перспективу повсякчасного самоконтролю. Надалі, в підлітковому та юнацькому віці, елементи роботи над собою переростають в усвідомлену систему самовиховання, самовдосконалення.

7. Обєкти і предмет діагностування у вихованні.

Педагогічна діагностика (в перекладі з грецької “здатність розпізнавати”) – це процес постановки “діагнозу”, тобто встановлення рівня розвитку суб’єкта діагностики. Педагогі́чне діагностува́ння — це вид діяльності, що полягає у встановленні і вивченні ознак, які характеризують стан та результати процесу навчання, і що дозволяє на цій основі прогнозувати можливі відхилення, визначати шляхи їх попередження, а також коригувати процес навчання з метою підвищення його якості.

Зміст педагогічної діагностики полягає у спостережувані якісних змін, які відбуваються в суб’єкті діагностики, крім того важливий аналіз зібраної інформації з метою визначення успіху і неуспіху в розвитку, становленні професійної позиції вчителя, в розкритті якості змін, які спостерігаються в його діяльності, в розвитку школярів. Діагностика необхідна для підвищення ефективності виховної роботи вчителя.

Основні об’єкти педагогічної діагностики:

— вихованість і освіченість особистості, сформованість інтегрованих якостей;

— поведінка і діяльність вихованців;

— різноманітність впливу зовнішнього середовища;

— можливості і особливості сімейного, загальношкільного і класного колективів, їх педагогічна характеристика;

— зміст і ефективність педагогічної діяльності.

1.Діагностика особистості школяра – це виявлення індивідуальних особливостей рівнів вихованості кожної дитини та загального її розвитку.

2.Діагностика дитячого колективу — це виявлення виховних можливостей колективу та умов для індивідуального розвитку особистості.

3.Діагностика виховного процесу – це виявлення ефективності, аналіз затрачуваних педагогом зусиль, одержання всебічної інформації про характер впливів навколишніх мікро та макросередовищ на розвиток школярів.

4.Самодіагностика особистості і діяльності педагога — це оцінка власних можливостей у розв’язанні конкретних виховних завдань, включаючи самоаналіз особистісних рис і професійних умінь.

Предметом педагогічного діагностування виступають наступні три області:

1.результати навчання у вигляді оцінки знань (академічні досягнення учнів);

2.результати навчання і виховання у вигляді соціальних, емоційних, моральних якостей особистості і груп учнів;

3.результати педагогічного процесу у вигляді психологічних якостей і новоутворень особистості.

Іншими словами, діагностуванню, тобто встановленню і вивченню, підлягають рівень знань учнів, ступені соціального і психічного розвитку, що відповідає трьом функціям навчально-виховного процесу: навчальній, виховній та розвиваючій.

8. Показники вихованості.

Критеріями вихованості слугують лише ті якості особистості, що сформувалися в єдності мотиву та дії. Саме сформованість соціально цінних мотивів дій і вчинків, передусім морально мотивованої активності, є одним із надійних критеріїв вихованості особистості, який свідчить про ефективність усіх видів виховання.

1.Моральні ідеали та системні спроби співвіднести себе з ними;

2.Здатність до глибинних переживань ( співпереживання, альтруїзм);

3.Здатність до творчої праці;

4.Здорове суперництво (відсутність заздрощів, ревнощів, прагнення до самовдосконалення);

5.Єдність слова і дій;

6.Знання етичних поведінкових норм;

7.Різноплановість інтересів;

8.Здатність і прагнення до самовиховання.

Показниками вихованості вважають такі важливі якості особистості, як патріотизм, гуманізм, відповідальність, чуйність, сумлінне ставлення до праці, дисциплінованість, активність, принциповість, цілеспрямованість, допитливість, естетичний розвиток, прагнення до фізичної досконалості. Одним із критеріїв моральної вихованості є рівень сформованих моральних потреб, почуттів, звичок. Здатність діяти під впливом власного наміру, переборювати всі інші спонукання, бажання, які заважають його реалізації, свідчить, що дитина свідомо керує своїми мотивами та поведінкою. Морально вихованим вважається не той, хто може діяти морально, а той, хто не може чинити аморально. Для цього потрібні не лише знання у сфері моралі, а й моральні почуття, мотиви поведінки. Визначення рівня вихованості учня передбачає безпосереднє оцінювання його якостей, цілеспрямоване спостереження за поведінкою та діяльністю, інші методи.

9. Ступені (рівні) вихованості.

Інтегральне оцінювання позиції вихованця дозволяє виділити чотири ступені вихованості школярів, серед яких два ступені для учнів, вихованість яких задовольняє педагога, а два — для тих, у кого позитивний ступінь вихованості ще не досягнутий (Б. П. Бітінас).Активна позиція. Вона характеризується позитивними оцінками всіх інтегральних проявів, їх взаємозв’язками, саморегуляцією. Отже, до цієї групи належать вихованці, які сприйняли ідеали суспільства, будують свою поведінку відповідно до норм, визначених суспільством, намагаються самостійно і творчо реалізувати ці ідеали і норми у відповідній діяльності, поведінці.

Пасивна позитивна позиція. Спрямованість змісту інтегральних проявів, сталість поведінки і діяльності також оцінюється позитивно. Проте активність вихованця не можна визнати достатньою. У зв’язку з цим нижчим є рівень їх самоорганізації і самоконтролю. Тому до цієї групи належать учні, які постійно дотримуються норм суспільної поведінки, добросовісно виконують завдання педагогів, включаються у суспільно цінну діяльність, але спонукають їх до цього мотиви одного плану діяльності (частіше результативного). Однобічність мотивації недостатньо активізує сам процес діяльності, обмежує можливості прояву ініціативи, творчості. Завданням класного керівника є актуалізація позиції цих школярів у системі колективних відносин, розвиток мотивів процесуального і результативного плану діяльності в єдності.Нестійка позиція. Спрямованість змісту інтегральних проявів вихованості позитивна, проте сталість поведінки оцінюється негативно. Ознаки активності, самоорганізації, саморегуляції відсутні. Це означає, що у вихованців цієї групи соціальні ідеї не набули статусу особистісних спонукальних сил поведінки і діяльності. Тому поведінка ситуативна, залежить від випадкових обставин, вона може спонукатися асоціальними мотивамиНегативна позиція. Вона характеризується негативною спрямованістю змісту позиції особистості; при цьому активність, самоорганізованість і саморегуляція лише ускладнюють негативну оцінку вихованості. Порушення суспільних форм поведінки для учнів цієї групи є нормою. Мотиви їх поведінки і діяльності асоціальні. Вихованці цієї групи є об’єктом перевиховання. Загальна характеристика позиції вихованця є універсальною, тобто такою, яка може бути використана у характеристиці будь-якої окремої його позиції — громадянської, патріотичної, екологічної, естетичної, ділової і под.

11.Методи діагностування вихованості та виховного процесу. Діагностика – це оцінна процедура, спрямована на пояснення ситуації, виявлення дійсного рівня зіставляють із вихідними (початковими) характеристиками вихованості, різниця між ними визначає ефективність виховного процесу. Через діагностику класний керівник визначає, як реалізовано педагогічні завдання, які з них вимагають подальшого вирішення. Метод спостереження – найбільш доступний спосіб отримання знань про учнів. Але особисте спостереження не може бути для педагога єдиним джерелом вивчення якостей дитини, тому що воно є однобічним і суб’єктивним. Тому варто враховувати результати спостереження інших людей. Метод бесіди – зобов’язує класного керівника прислухатися до суджень оточуючих дитину вчителів, вихователів, батьків, однокласників, щоб правильно визначити сутність особистості, котра формується. Метод анкетування – дозволяє з’ясувати не тільки думки дітей з питань, які вас цікавлять, а й виявити їхні схильності, зв’язки, оцінні судження. формулювання запитань мають бути чіткими, ясними, доступними для даного віку; анкета не повинна бути громіздкою. Запитання можуть бути відкритого характеру (коли учні самі придумують відповідь), закритого (коли дітям пропонують ряд можливих відповідей), напіввідкритого (коли до переліку можливих відповідей вони дописують свої). Метод зіткнення поглядів, позицій. Форма даного методу дозволяє звертатися до учнів із проханням висловити свою думку, дати пораду, як ставитись до певного явища, певедінки, проблеми. Метод соціометричного вибору. Цей метод допомагає проникнути у взаємини однокласників, виявити різні мікрогрупи, неформальних лідерів, а також особисту позицію дитини в колективі однолітків. Метод ранжирування – це розташування за значимістю (за рангом). Ранжирування можна використовувати не тільки стосовно особистості, а й для з’ясування ціннісних орієнтацій учнів. Можна комбінувати анкету з ранжируванням. Анкета інтерв’ю – один із результативних і придатних для початкової діагностики методів. Його перевага в тому, що він поєднує програмовані запитання і бесіду. Інформацію отримують безпосередньо в контакті з досліджуваним школярем. Цей метод включає також елементи спостереження і створення ситуацій. Класний керівник має можливість спостерігати реакцію, емоційне ставлення до себе і запитань. Крім того, він ставить додаткові запитання, уточнює і узагальнює відповіді.

12.Використання методів маттатистики у діагностуванні результатів виховання( поняття про дисперсійний, факторний та кореляційний аналізи). Дисперсійний аналіз — статистичний метод, який дає можливість аналізувати вплив різних факторів (ознак) на досліджувану (залежну) змінну. Суть Д. а. полягає в розкладанні (дисперсії) вимірюваної ознаки на незалежні складові, кожна з яких характеризує вплив того чи іншого фактора або їхньої взаємодії. Наступне порівняння таких складових дає можливість оцінити значущість кожного фактора, який вивчається, а також їх комбінації.є попередження бездоглядності й безпритульності дітей, проведення виховних заходів з дітьми й підлітками, які порушують громадський порядок або правила поведінки в громадських місцях, а також дітей, що заблудилися. В Д. к. м. доставляють дітей і підлітків у віці до 17 років, затриманих за дрібне хуліганство, бійки, образу перехожих, порушення правил користування транспортом тощо. Кореляційний аналіз — це статистичне дослідження (стохастичної) залежності між випадковими величинами. У найпростішому випадку досліджують дві вибірки (набори даних), у загальному — їх багатовимірні комплекси (групи) Мета кореляційного аналізу — виявити чи існує істотна залежність однієї змінної від інших.Головні завдання кореляційного аналізу: оцінка за вибірковими даними коефіцієнтів кореляції; перевірка значущості вибіркових коефіцієнтів кореляції або кореляційного відношення; оцінка близькості виявленого зв’язку до лінійного;побудова довірчого інтервалу для коефіцієнтів кореляції. Фа́кторний ана́ліз — статистичний метод аналізу впливу окремих факторів (чинників) на результативний показник.

13.Механізми розвитку і формування особистості. Чинники психічного розвитку — це провідні детермінанти розвитку людини. Такими основними детермінантами в науці вважають спадковість,середовище й активність. До біологічного фактора відносять спадковість і уродженість, тобто те, із чим немовля з’являється на світ.Спадковість — це властивість живих систем відтворювати свою організацію в ряду поколінь. Поряд із спадковістю до біологічного фактора можна віднести уродженість. Не все, із чим народжується дитина, є.спадковим. Деякі її уроджені особливості пов’язані з умовами внутріутробного життя немовляти (здоров’ям матері, впливом лікарських засобів, алкоголю, паління тощо). Біологічні особливості складають природну основу людини. Разом із тим, сутність її визначають соціально значущі якості. Людина як особистість формується під впливом соціального середовища. В цілому середовище як фактор психічного розвитку включає як природні, так і соціальні впливи на психічний розвиток людини. Певний вплив на розвиток людської психіки здійснює природне середовище, фізичний світ: сонячна активність, земне тяжіння, електромагнітне поле, особливості клімату, стан повітря і води, радіаційний фон тощо. Часто природне середовище визначає розвиток не напряму, а опосередковано: через середовище соціальне, через трудову діяльність людей.

14.Закономірності та закони виховання.  Закони виховання  це об’єктивні, внутрішні, суттєві та відносно стійкі зв’язки, які виявляються під час організації та проведення виховного процесу. В цих законах – сутність процесу виховання. Основні закони:1. Закон єдності і взаємозв’язку теорії та практики виховання розкриває співвідношення між змістом і методами виховання та майбутньою діяльністю вихованців, залежністю теорії виховання від сучасної соціальної практики. 2.Закон цілісності та єдності процесу виховання виявляє співвідношення частини та цілого у виховному процесі, необхідність гармонійної єдності всіх його компонентів. 3Закон зумовленості виховання характером діяльності та спілкування вихованців з’ясовує співвідношення між педагогічним керуванням і розвитком активності вихованців як суб’єктів самовиховання, між способами організації виховного процесу та його результатами; 4.Закон соціальної зумовленості цілей, змісту, принципів і методів виховання виявляє об’єктивний процес визначального впливу суспільних відносин, соціального устрою на формування основних компонентів процесу виховання. Педагогічні закономірності виховання – адекватне відображення об’єктивної (тобто незалежної від волі суб’єкта) дійсності виховного процесу, що характеризується загальними стійкими властивостями при будь-яких конкретних обставинах. Визначити закономірність — означає з’ясувати основу ідеального плану педагогічної діяльності, отримати загальні регулятори виховної практики. П.Підкасистий виділяє такі закономірності виховання: 1-а закономірність. Виховання дитини як формування в структурі її особистості соціально-психологічних новоутворень, здійснюється тільки завдяки активності самої дитини. 2-а закономірність — необхідність врахування актуальних потреб у розвитку дитини. Мистецтво виховання полягатиме в тому, щоб пропонувати актуальні проблеми для дітей різної вікової категорії своєчасно — ні раніше, ні пізніше. 3-я закономірність – необхідність спільно-індивідуальної діяльності вихователя і вихованця. Суть її полягає в необхідності дотримування пропорційного співвідношення зусиль дитини і зусиль педагога. 4-а закономірність. Вирішальним для сприятливого розвитку особистості при найінтенсивнішій її діяльності буде внутрішній стан дитини. Тільки в умовах любові і захищеності дитина вільна, сповна виражає своє ставлення до людей і не боїться відносин, які складаються. Тому виховання повинно містити в собі демонстрацію любові на адресу дитини, щоб дитина не відчувала тривоги у ставленні до неї близьких людей, щоб ця заспокійливість забезпечувалась наочним прикладом любові, коли вона чує в мові добре ставлення до себе, коли вона бачить мімІко-пластичну приязнь до себе, коли вона співпереживає разом з педагогом взаємну симпатію. 5-а закономірність — необхідність забезпечення ситуації успіху, яку повинна пережити кожна дитина. Ситуація успіху – це суб’єктивне переживання особистісних досягнень у контексті індивідуального розвитку особистості і її індивідуального життя. Дитина не завжди усвідомлює, що ж викликало у неї задоволення: спілкування з друзями, вдала роль у спільній справі, цікаві повороти подій, оцінка її здібностей чи щось інше. 6-а закономірність — автономія і психологічна емансипація дитини надає вихованню так званий «схований характер«. Цілеспрямовані виховні впливи, що плануються в ім’я соціологізації особистості, її духовного збагачення і підготовки до культурного життя сучасного суспільства, залишаються в схованій сфері педагогічного професіоналізму. Діти не можуть і не повинні почувати себе об’єктом випробування професійних педагогічних сил. 7-а закономірність – цілісність особистості як соціально-психологічного феномену вимагає від педагогів цілісності виховних впливів.

15.Принцип виховання — це основа, вихідне положення, яке становить фундамент змісту, форм, методів, засобів і прийомів виховання. Принципи зумовлюються метою виховання. 1.Принцип народності передбачає єдність загальнолюдських і національних цінностей; забезпечення національної спрямованості виховання; оволодіння духовними багатствами свого народу: мовою, традиціями, звичаями, національно-етнічною культурою; шанобливе ставлення до національних надбань тих народів, які мешкають в Україні. 2.Принцип демократичності потребує подолання авторитарного стилю виховання; забезпечення співробітництва вихователів і вихованців; врахування думки колективу й кожної особистості; виховання особистості як вищої природної і соціальної цінності; формування колективу на засадах волі і прагнень його членів; в цілому формування вільної особистості. 3.Принцип природовідповідності спрямований на врахування багатогранної природи людини, особливостей її анатомо-фізіологічного і психічного розвитку.4.Принцип гуманізації передбачає створення оптимальних умов для інтелектуального і соціального розвитку кожного вихованця; виявлення глибокої поваги до людини; визнання природного права кожної особистості на свободу, на соціальний захист, на розвиток здібностей і вияв індивідуальності, на самореалізацію фізичних, психічних і соціальних потенцій, на створення соціально-психічного фільтра проти руйнівних впливів негативних чинників навколишнього природного і соціального середовища; виховання у молоді почуттів гуманізму, милосердя і доброчинності. 5.Принцип неперервності випливає з того, що виховання є багатогранним і багатофакторним процесом, який не обмежується ні часовими, ні віковими рамками; виховання здійснюється з часу народження і триває впродовж усього життя; соціальне і природне середовище, діяльність особистості так чи інакше впливають на формування певних якостей; процес навчання — важливий чинник виховання як через зміст навчального матеріалу,так і через організацію діяльності. 6.Принцип індивідуалізації та диференціації: врахування у навчально-виховному процесі індивідуальних особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку особистості; застосування засобів впливу на особистість з урахуванням її індивідуальних фізичних і соціально-психічних властивостей; моделювання на основі індивідуальних потенцій групових та індивідуальних програм розвитку, стимулювання фізично-оздоровчої, предметно-практичної, навчально-пізнавальної, соціально-комунікативної, орієнтаційно-оцінної діяльності вихованців. 7.Принцип єдності виховання і життєдіяльності: процес виховання — не відокремлена сфера діяльності уособлених людей, він є цілісною системою організації життєдіяльності дітей і дорослих у сім´ї, школі, на виробництві, в соціально-природному середовищі; кожен компонент такої діяльності певним чином впливає на формування тих чи тих якостей особистості; організовуючи будь-який вид діяльності, необхідно дбати, щоб вона несла в собі виховний потенціал.8.Принцип етнізації передбачає наповнення виховання національним змістом, спрямованим на формування національної свідомості і національної гідності; створення умов для дітей усіх національностей, що є громадянами України, навчатися рідною мовою, вивчати традиції, звичаї, обряди свого народу; забезпечувати умови для відчуття етнічної причетності до свого народу, його культури, формування рис національної ментальності; виховувати в молоді почуття соціальної відповідальності за збереження, примноження і продовження етнічної культури. 9. Принцип послідовності і систематичності вимагає забезпечувати певний вплив на особистість дитини з урахуваннямїї вікових можливостей і розвитку, поступово розширювати систему вимог до діяльності; забезпечувати доцільну єдність вимог до вихованця з боку вихователів (членів сім´ї, учителів та ін.): створювати оптимальні умови для вияву самостійності вихованця при розв´язанні виховних завдань, дбаючи про розумне педагогічне керівництво. 10.    Принцип культуровідповідності  передбачає невід´ємний зв´язок виховання з культурними надбаннями людства і, зокрема, свого народу: знання загальнолюдських багатств у царині культури, особливостей розвитку та становлення національної культури і її взаємозв´язку з загальнолюдською, знання історії свого народу, його культури; забезпечення духовної єдності та спадкоємності поколінь.

16.Діалектика виховного процесу

Діалектика виховного процесу виражається в його безперервному розвитку, динамічності, рухливості. Безперервність процесу виховання проявляється в його постійному розвитку відповідно до вимог суспільства. Процес виховання динамічний, він змінюється в залежності від умов, регіону, вікових особливостей дітей, різних життєвих ситуацій, в яких знаходиться дитина. Засоби вих.теж змінюються в залежності від того, до якого дитині їх застосовують. Діалектика виховного процесу розкривається в його суперечностях. Уже той факт, що в процесі виховання є конфлікти, проблема перевих.дітей, говорить про те, що цей процес не йде гладко, рівно. Вих.- це розвиток особистості, а розвиток — діалектичний процес, в якому є протиріччя. Суперечності класифікуються на внутрішні і зовнішні. Перша група законів і закономірностей процесу виховання зумовлена ​​соціальними умовами. Друга група законів і закономірностей обумовлена ​​психічними законами, особливостями розвитку особистості. Третя група представлена ​​закономірностями, які відображають сутність самого педагогічного процесу. Закони всіх трьох груп відображають специфіку виховного процесу. Закономірності виховання реалізуються через принципи. Принципи дають уявлення про те, як практично організувати процес виховання. Це вихідні положення, згідно з якими будується процес виховання. Отже, принципи вих.- це вимоги, з урах. яких здійснюється навчально-виховна робота. Принципи завжди відпов.певній системі вих.і слугують реалізації провідної ідеї даної системи. Тому вони змінюються, можуть бути різними, Перерахуємо найбільш специфічні принципи в системі виховання: • суспільно-цінна спрямованість вих.; • зв’язок навчально-виховної роботи з життям і працею; • опора на позитивне у вих..; • гуманізація і демократизація вих.; • особистісний підхід; • єдність виховних впливів; • принцип вих.в колективі і через колектив; • облік вікових і індивідуальних особливостей; • принцип активності особистості у вих.; • принцип поєднання поваги та вимогливості до особистості; • принцип врахування узгодженості пед. зусиль; • принцип забезпечення успіху в діяльності.

17.Засоби та прийоми виховного впливу

Проблема вибору методів виховання є надзвичайно складною. Не існує універсального чи універсальних методів виховання. Але завдання удосконалення методів є необхідною умовою будь-якого процесу виховання і кожен вихователь в міру своїх сил і можливостей, вирішує їх, вносить в розробку загальних методів свої частинні зміни, доповнення, що відповідають конкретним умовам виховного процесу. Такі частинні удосконалення методів називають прийомами виховання. Прийом виховання — частина загального методу, окрема дія (вплив), конкретне поліпшення.Виділяється поняття засобу вих. (засобами виховання, як правило, є предмети матеріальної і духовної культури, що використовуються для вирішення пед.завдань). Під прийомом розуміють одиничну дію, під засобом — сукупність прийомів вих. Засіб – це вже не прийом, але ще й не метод. Наприклад, праця — це засіб вих., але зразок, оцінка праці, вказівки на допущені помилки в роботі – це прийоми. Слово (в широкому розумінні) – засіб вих., але репліка, іронічне зауваження, порівняння -прийоми. У цьому зв’язку інколи метод вих.визначають як систему прийомів і засобів, що використ.для досягнення визначеної мети.Знання методів, прийомів і засобів виховання, уміння вірно й ефективно їх використовувати – це одна з найважливіших х-к рівня пед.майстерності.

18.Шляхи підвищення ефективності процесу вихованняПідвищення результативності виховного процесу завжди було актуальним питанням. Удосконалення виховного процесу в школі передбачає: — організацію виховних центрів — створення музеїв, тематичне оформлення рекреацій; — органічне поєднання завдань, вирішуваних школою, з потребами довкілля. Це передусім організація допомоги школярів населенню в охороні та примноженні багатств природи, у вирішенні проблем виробництва, орієнтації учнів на вибір професії, потрібної для їх міста чи села;— створення в школі морально-психологічного клімату поваги до знань. Школа має пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві людині вигідно бути вихованою і освіченою;— підбір раціонального змісту виховання відповідно до його мети і рівня вихованості колективу й окремих учнів. Школа повинна відчувати, який напрям змісту виховання треба посилити на певному етапі виховної роботи;-розумне співвідношення між інформаційними методами впливу на учнів і залученням їх до різних видів діяльності;-своєчасне проведення виховних заходів, акцентування уваги на профілактиці негативних явищ в учнівському середовищі. Нерідко деякі виховні заходи проводять лише після того, як у школі стався неприємний випадок. Але річ у тім, що виховання повинно бути профілактичним, запобігати негативним явищам, а не очікувати їх, щоб відтак усувати їх причини;-використання різноманітних форм і методів виховного впливу, що відповідають віку учнів;-підвищення емоційності виховних заходів;-створення умов для розвитку самостійності та ініціативи учнів, їх самоврядування, самоосвіти та самовиховання;-подолання авторитарного стилю у ставленні педагогів до учнів.

19. Класифікація методів виховання.Методи впливу на підсвідомість вмхованцяМетоди виховання — це система специфічних прийомів і способів виховної роботи для досягнення поставлених виховних цілей.На сьогодні відомою класифікацією є підхід російського дослідника В. О. Сластьоніна, який вирізняє такі методи виховання: . методи формування свідомості особистості, в основі яких лежить слово педагога;- методи організації діяльності, спілкування та формування позитивного досвіду суспільної поведінки, які ґрунтуються на практичних діях вихованців;- методи стимулювання діяльності та поведінки, які в своїй основі мають емоційні аспекти засобів стимулювання;-методи самовиховання. У вітчизняній педагогіці найпопулярніша класифікація методів виховання дослідника С. У. Гончаренка:-методи різнобічного впливу на свідомість, почуття і волю учнів з метою формування їхніх поглядів і переконань (бесіда, лекція, диспут, позитивний приклад);- методи організації діяльності й формування досвіду суспільної поведінки (педагогічна вимога, громадська думка, вправа, привчання, створення виховних ситуацій);- методи регулювання, корекції, стимулювання позитивної поведінки й діяльності вихованців (змагання, покарання, заохочення). Метод навіювання — комплекс способів та прийомів інформаційного впливу на психіку людини з метою зниження критичності мислення і змушення її сприймати настанови і вимоги на несвідомому рівні. Мотиваційна форма навіювання характерна тим, що вихователь викликає у вихованця ту чи іншу потребу, формує інтерес до самовдосконалення, а той сприймає пропозицію без критики. Навіювання може су проводжуватися умовляннями, пояснюваннями, різноманітними переконаннями і запевненнями. Обов’язково треба навіяти вихованцю, що його недоліки можна легко виправити. Для цього вихователь проявляє щедрість на похвалу, показує проблему так, ніби вона вже вирішена або не така вже складна. Вихованець повинен відчути, що всі цілком упевнені в його здібності подолати свої недоліки, якщо він буде наполегливо працювати над собою. А для цього кожна особистість має нерозкриті можливості і таланті. Мотиваційне навіювання корисне для формування упевненості в собі сором’язливих, надмірно тривожних і нерішучих вихованців.

20.Методи формування свідомості особистості.До найважливіших методів формування свідомості особистості відносять розповіді на етичні теми, пояснення, роз’яснення, лекції, етичні бесіди, умовляння, навіювання, інструктажі, диспути, доповіді. Ефективним методом переконання є приклад. Застосовуються методи формування свідомості у комплексі з іншими методами.Найбільш складні за змістом і застосуванням методи словесно-емоційного впливу: розповідь, роз’яснення (застосовують лише тоді, коли вихованцю дійсно потрібно пояснити нову моральну норму, так чи інакше вплинути на його свідомість і почуття), етичну бесіду, диспут(метод виховання, який передбачає зіткнення різних, інколи прямо протилежних точок зору. Диспути проводять у середніх і старших класах на політичні, економічні, моральні, правові, екологічні, естетичні теми, що хвилюють молодь) і метод позитивного прикладу.

21.Методи виховання через організацію поведінки вихованців. У своїй сукупності ці методи покликані регулювати, коригувати і стимулювати діяльність та поведінку вихованців. Найефективніші серед них — гра, змагання, заохочення і покаранняра — один із видів діяльності дитини, що полягає у відтворенні дій дорослих і стосунків між ними.Види ігор визначають на основі різнопланової діяльності дітей: ігри-дозвілля (ігри за власним бажанням), ігри педагогічні (організовані з метою вирішення навчально-виховних завдань).Залежно від того, наскільки гнучкими, динамічними, творчими, правила і зміст, колективні розважальні ігри поділяють на групи:

1. ігри творчі: сюжетно-рольові, конструкторські, драматизації з вільним розвитком сюжету, ігри-жарти, ігри-розиграші.

2. Ігри за визначеними правилами: рухові, хороводні, спортивно-змагальні, настільні.Головною умовою успішного застосування ігор є активне залучення учнів не лише до гри, а й до процесу створення її. Існують різні методики організації та проведення педагогічних творчих ігор, але основні елементи їх спільні — розробка сценарію, розподіл ролей, визначення виховних цілей.

Змагання — природна схильність дітей до здорового суперництва й самоутвердження в колективі.Змагання бувають індивідуальними . Формами індивідуального змагання є предметні олімпіади, конкурси дитячих творів, малюнків, виставки, індивідуальні види спортивних змагань тощо. У виховному плані вони стимулюють діяльність, що ґрунтується на індивідуальних мотивах та особливостях.

Заохочення — схвалення позитивних дій і вчинків з метою спонукання вихованців до їх повторення.Полягає в тому, що відчуття задоволення, радості, зумовлені громадським визнанням зусиль, старань, досягнень зміцнює впевненість у своїх силах, викликає приплив енергії, піднесений настрій, готовність до роботи, забезпечує хороше самопочуття.Серед основних видів заохочення виділяють: схвалення похвала, нагорода, важливе доручення, авансування особистості

Покарання — осуд недостойних дій та вчинків з метою їх припинення, запобігання у майбутньому.Беручи за основу особливості впливу на учня, виділяють такі види покарань: покарання-вправляння] (наприклад, погане виконання обов’язків чергового у класі_ карається додатковим чергуваітям); Покарання має бути гуманним, таким, що не ображає людську гідність, ґрунтуватися на добродушності педагога і повазі до особистості дитини

22. Методи оцінювання контролю і корекції поведінки вихованців.

До цих методів виховання належать педагогічне спостереження, бесіда, опитування (анкетне, усне), аналіз результатів суспільно корисної роботи, виконання доручень, створення ситуацій для вивчення поведінки учнів. У практичній діяльності вчителя важливо вміти використовувати їх під час вивчення окремого учня та учнівського колективу, яке здійснюється за орієнтовними програмами.

Орієнтовна програма вивчення особистості учня:

І. Загальні відомості про учня.

1. Біографічні дані. Прізвище та ім’я учня, рік народження, національність.

2. Соціально-побутові умови. Адреса проживання, склад сім’ї, освіта, місце роботи батьків. Допомога сім’ї у навчанні й вихованні дитини. Режим праці та дозвілля учня. Участь учня в домашній праці. Любов до праці.

3. Стан здоров’я. Крім загальної характеристики стану здоров’я учня за даними шкільного лікаря, обов’язково слід виявити сенсорні (пов’язані з органами чуття) дефекти, якщо вони є.

II. Загальний рівень розвитку учня.

1. Психічний розвиток учня. Характеристика його уваги. Особливості сприймання і розуміння навчального матеріалу. Швидкість, точність і міцність запам’ятовування.Характеристика прийомів запам’ятовування. Особливості мислення. Рівень володіння операціями аналізу, синтезу, порівняння, абстрагування й узагальнення. Особливості уяви. Рівень розвитку мовлення (культура мовлення, багатство активного словника, логічність мовлення). Розвиток вольових якостей (цілеспрямованість, принциповість, самостійність, ініціативність, витримка тощо).

2. Інтелектуальний розвиток, ерудиція учня. Інтерес до питань світогляду, моралі, науки, техніки, мистецтва, спорту. Наявність провідного інтересу. В яких гуртках і спеціальних дитячих установах працюєСамостійність, критичність, гнучкість та логічність мислення.

3. Індивідуально-психологічні особл.учня. Його збудливість і енергійність, врівноваженість та емоційна вразливість. Темп роботи і мовлення. Чи легко він переходить від одного виду діяльності до іншого?

Наполегливість, упевненість, охайність учня. Рівень розвитку почуття колективізму, обов’язку, власної гідності.Скромність, сміливість, рішучість, правдивість, чесність, самокритичність учня. Ставлення до вчителів, товаришів, батьків. Вид діяльності, до якого він має нахил. Справи, які він може виконувати найуспішніше. Професія, яку в майбутньому хоче обрати. Характеристика загальних і спеціальних здібностей учня.

23. Форми виховання та їх класифікація.Форми виховання – це варіанти організації конкретного виховного процесу; композиційна побудова виховного заходу. Вони завжди взаємопов’язані зі змістом.В педагогічній літературі і шкільній практиці інколи використовують поняття: «організаційні форми виховання», «виховні справи», «колективні творчі справи». При цьому також мають на увазі спроби організації виховного процесу, спроби доцільної організації колективної та індивідуальної діяльності учнів. Широке розповсюдження одержало й визначення поняття «виховний захід».Виховний захід – це організована дія колективу, спрямована на досягнення якої-небудь мети.Виховний захід повинен реалізуватися як цілеспрямована взаємодія вчителя (класного керівника, вихователя) з кожним учнем, дитячим колективом в цілому, спрямована на вирішення визначених виховних завдань. У цьому випадку саме виховний захід є формою виховної діяльності, в якій цілеспрямовано поєднані окремі спроби її організації, що містять у собі мету, завдання, зміст, методи, засоби і прийоми.В процесі цієї діяльності цілеспрямовано створюються такі виховні ситуації в життєдіяльності колективу, які своїм змістом та емоційними виявами діють на особистість учня і тим самим сприяють вирішенню виховних завдань. Роль учителя (класного керівника, вихователя) – науково обґрунтовано керувати цим процесом, цілеспрямовано створювати і конструювати ситуації, які є складовими клітинами виховного заходу.Як відзначає І.П.Підласий: «Виховний захід — це сукупність різноманітних виховних впливів з відповідними матеріальними і духовними умовами, що підпорядковані єдиній комплексній виховній меті, таких, що взаємодіють між собою і утворюють єдине ціле«. Система виховних заходів утворює виховний процес, подібно до того, як процес навчання складається з окремих уроків. Виховний захід – це відрізок виховного процесу.Вчителю варто пам’ятати, що одна й та ж форма може вирішувати декілька виховних завдань. Все залежить від її змістового компоненту. Наприклад, бесіда або літературно-музична композиція, присвячена сьомій симфонії Д. Шостаковича – це не тільки розповідь про видатного композитора, але й про подвиг захисників міста-героя Ленінграда, про патріотизм народів колишнього Радянського Союзу в роки Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 pp.Складні й багатогранні завдання виховання можна вирішити тільки шляхом комплексного використання різноманітних форм організації виховного процесу. Чим різноманітніші за змістом форми організації виховного процесу, тим він ефективніший. Цю позицію чітко охарактеризував А.С.Макаренко. Він радив учителям пам’ятати, що організаційна форма сама собою не може бути ні хорошою, ні поганою.Яка б форма виховання школярів не вибиралася вчителями, не можна обійтися без бесіди, розумного проникливого слова. Воно повинно бути змістовним, дохідливим, емоційним, палким, переконливим і обов’язково пов’язаним з діяльністю, з практичною, конкретною справою самих учнів. Дуже влучно про значення слова вчителя сказав В.О.Сухомлинський: «Як не можна виховати працелюбство самими словами про працю, так не можна виховати його без серйозних, розумних слів».

24. Методика технологій виховання. Слово «технологія» (від гр. techne — мистецтво, майстерність; logos — наука) у виробничому процесі означає систему запропонованих наукою засобів, способів і алгоритмів, застосування яких забезпечує наперед визначені результати діяльності, гарантує отримання продукції заданої кількості і якості. Технологія базується на науці. Всі сучасні виробництва основуються на технологіях.Термін «технологія» у педагогіку ввів А.С. Макаренко. Він вважав, що справжній розвиток педагогічної науки пов’язаний із її здатністю «проектувати особистість», тобто чітко передбачати ті її якості і властивості, які мають сформуватися у процесі виховання. Визначеність цілей дає можливість перейти до чіткої технології виховання.Я під цілями виховання розумію програму людської особистості, програму людського характеру… Я вважаю, що ми, педагоги, повинні мати таку програму людської особистості, до якої необхідно прагнути. Технологія виховання полягає у тому, що дитина самостійно обирає теми для вивчення. Приміром, «наш сад» чи то «праця моїх батьків». До цього вихователь впродовж двох тижнів слідкує за дітьми, визначає рівень розвитку і знань. Особливість підходу ще й тому, що батьки стають партнерами у дитячих дослідженнях. Батьки мають організувати почерговість і щодня один із них бере участь у заняттях. «Участь батьків у заняттях знімає багато питань, самі пособі відпадають негативні штампи», — пояснює голова організації. ехнологія виховання — це строго обґрунтована система педагогічних засобів, форм, методів, їх етапність, націленість на вирішення конкретного виховного завдання. Кожне завдання має адекватну технологію виховання. Зміна завдання веде до зміни технології.

25.Методика виховного процесу А. С. Макаренка і В. О. Сухомлинського. Мету виховної роботи В.О. Сухомлинський вбачає в тому, щоб кожному юнакові, кожній дівчині дати моральну, розумову, практичну і психологічну підготовку до праці, розкрити в кожному з них індивідуальні задатки, нахили і здібності. Педагог прагнув підготувати своїх вихованців до високоморальних і естетичних відносин, побудованих на дружбі і товаришуванні, на повазі до всього справді людського в кожній чесній людині.Одне з найважливіших виховних завдань В.О. Сухомлинський вбачає в тому, щоб життя учнівського колективу було першою школою громадянськості, праці, ідейних і морально-естетичних відносин. Як закласти в дитині – майбутньому громадянинові – міцне ядро громадянина – це найважливіший критерій і головний вимірник самоперевірки вчителя в процесі виховної роботи. За В.Сухомлинським, розумове виховання — це «надбання знань і формування наукового світогляду, розвиток пізнавальних і творчих здібностей, вироблення культури розумової праці, виховання інтересу й потреби в розумовій діяльності, у постійному збагаченні науковими знаннями, у застосуванні їх на практиці»У методиці Макаренка чітко визначені рішуча роль керівника вихователя закладу та його відповідальність за єдність педагогічної діяльності вихователів.Потребував концентрації сил педагогів на задачах формування «виховного колективу», Макаренко підкреслював необхідність водночас уваги к формуванню кожної особистості по одинці, виховного впливу на неї через колектив («педагогіка паралельної дії») та безпосередньо педагогом. Суть свого педагогічного навику Макаренко визначав принципом «якомога більше вимагати від людини и якомога більше поваги до нього». Макаренко старався «проектувати краще у людині», хотів бачити у людині послушника понад усе позитивні задатки та сили. Макаренко потребував від вихователя ідейно-морального та професійного рівня, вважав необхідним систематичне моральне та політичне просвітлення учнів, виступав за перетворення у життя Марксиско-Ленінської ідеї з’єднання навчання та виховання з виробничим трудом навчающихся.Макаренко стверджував, що виховати дитину легше ніж перевиховувати її. Якості педагога-майстра за Макаренком: гуманізм, любов і вимогливість до дітей; політична зрілість, соціальна активність; педагогічний авторитет, що базується на широкій ерудиції і моральній чистоті особистості; педагогічний такт; діловитість, твердість волі; володіння технологією виховного впливу; комунікативні, організаторські здібності; здатність до педагогічної творчості, постійний пошук оптимальних шляхів розв’язку виховних проблем; педагогічна стійкість, вміння відстоювати своє право на творчість, відповідальність за справу виховання. «Вихователь повинен вміти організовувати, ходити, шуткувати, бути веселим, сердитим, вести себе так, щоб кожний рух його виховував»

26.Класифікація виховних технологій

ТЕХНОЛОГІЇ ВИХОВНОГО ПРОЦЕСУ

Побудова особистісно стверджувальних ситуацій у системі виховних відношень учнів є основою виховного процесу. В узагальненому вигляді вона передбачає таку структуру:

1. Визначення завдання виховання у вигляді очікуваних варіантів поведінки і особистісних проявів учнів. Виховне завдання розробляється з урахуванням соціального замовлення суспільства і запитів самого вихованця.

2. Виявлення мотиваційно-особистісних регуляторів поведінки і діяльності, що розкривають особистість з найістотнішої сторони — її самості: причину тих чи інших рішень, секрет 383 вибору і переваг ціннісних орієнтацій, визначення життєвих перспектив.

3. Розробка предметного змісту діяльності вихованців, яка забезпечує психічні механізми розвитку. Розробка включає: визначення 3. об’єктів діяльності; ділових і між особових зв’язків, їх поступове збагачення; виявлення проблем в полі особистісного досвіду, які ще не усвідомлені, але особистісно значущі для становлення учня як суб’єкта власної діяльності і життя; побудову системи організаційно-педагогічних дій та інше.

Розробка змісту діяльності учнів передбачає створення умов для:

а) внутрішнього плану розвитку особистості (самості) за допомогою самопізнання, саморегуляції, самоорганізації;

б) зовнішнього плану розвитку особистості (соціумності) за допомогою адаптації, самоствердження, корекції, що виявляється в актах самореалізації особистості.

Саме ці два плани спільної діяльності забезпечують реалізацію мети гуманістичного виховання — створюють умови для саморозвитку і самореалізації особистості у гармонії із собою і суспільством.

4. Побудова діалогу між вихованцем і вихователем.

27.Методика колективної та індивідуальної творчої діяльності як особистісно зорієнтована технологія виховного процесу.

МЕТОДИКА КОЛЕКТИВНОЇ ТВОРЧОЇ ДІЯЛЬНОСТІ (за І.П.Івановим )

Технологія колективного творчого виховання – це, власне кажучи, продумана система ключових заходів, що завдяки цілеспрямованій діяльності педагогів направдені на комплексне вирішення задач гармонійного розвитку особистості. И.П.Іванов.

На підготовчому етапі КТС організатор повинен допомагати учням у виборі теми і напрямку справи. Проте треба зробити це так, щоб це йшло від самих дітей: провести конкурс між первинними колективами на кращі варіанти, пропозиції, проекти КТС. Організатор на рівні з дітьми бере участь у конкурсі і пропонує свої варіанти

Друга стадія. Вибирається рада справи, куди входить і дорослий організатор. Рада справи, спираючись на пропозиції первинних колективів, опрацьовує вибраний варіант.

Не потрібно нав’язувати своїх пропозицій дітям, хай вони прозвучать як ще один вклад в загальну справу який обговорюється разом з іншими. Краще всього, якщо думка дорослого буде ніби розвитком того що придумували діти.

На третій стадії відбувається колективна підготовка справи.

Тут організатор разом із керівним органом уточнює, коректує план його підготовки і правила проведення, потім безпосередньо організовує виконання цього плану. Організатор повинен спрямовувати увагу на заохочення ініціативи кожного учасника Учні повинні брати активну участь в роботі над планом.Організатор може подати пропозицію про створення мікроколективів (або зведених бригад

Четверта стадій — проведення КТС.

Ця стадія характерна тим, що тут здійснюється конкретний план, розроблений керівним органом з усіма корективами, які були внесені його учасниками під час підготовки колективної творчої справи П’ята стадія — колективне підбивання підсумків КТС. На цій стадії важливу роль відіграє загальний збір учасників проведеної справи: це може бути або збір, на якому обговорюється життя колективу за минулий період, або спеціальний збір — «вогник», присвячений результатам даної справи.

Організаційний момент бере на себе організатор. Він повинен добре продумати програму зборів, залучити до його проведення не тільки учнів, а й інших учасників виховного процесу. Це залежно від виду КТС. Організатор повинен визначити дітям якнайбільшу роль у проведені зборів, але це повинно проходити під його непомітним керівництвом. Спочатку в мікроколективах (де кожен висловлює свою думку), а потім спільно розв’язуються питання, які стосуються позитивних сторін підготовки й проведення КТС (Що було добре? Що нам вдалося з наміченого? Завдяки чому? ), недоліки і помилки (Що не вийшло? Чому?) і що особливо важливо — уроків на майбутнє (Що нам варто використати надалі? Перетворити, в традицію? Як діяти по іншому? )

Шоста стадія — найближча післядія КТС.

На цій стадії виконуються рішення, які були прийняті загальними зборами. Роль організатора спрямована на роботу в мікро колективах. Тут вносяться зміни в чергові творчі доручення мікро колективам, спрямовується робота із літературою, де говориться про питання колективної творчої справи, намічається нова КТС.

28.Ідеал та мета виховання на сучасному етапі розвитку людства.

Мета виховання — сукупність властивостей особистості, до виховання яких прагне суспільство.

Мета виховання має об’єктивний характер і виражає ідеал людини в найбільш загальній формі.

Загальною метою виховання є всебічний і гармонійний розвиток дитини. Такий ідеал цивілізованого суспільства діє протягом сторіч, починаючи з афінської системи виховання, де й народилося розуміння гармонійності людини. Головною метою національного виховання на сучасному етапі є передача молодому поколінню соціального досвіду, багатства духовної культури народу, його національної ментальності, своєрідності світогляду і на основі формування особистісних рис громадянина України, які включають в себе національну самосвідомість, розвинуту духовність, моральну, художньо-естетичну, правову, трудову, фізичну, екологічну культуру, розвиток індивідуальних здібностей і таланту.

Ідеал —уявлення про зразок людської поведінки і стосунків між людьми, що виходять із розуміння мети життя.Формування ідеалу в людини залежить від виховання, умов життя і діяльності, від особливостей особистого досвіду людини.Ідеали школярів різного віку відрізняються як за змістом, так і за будовою і дієвістю. Під змістом розуміється те, яких людей, літературних героїв, які якості особистості учень вважає ідеальними.Під будовою ідеалу розуміється міра його узагальненості, тобто чи є ідеалом І конкретна людина, чи сукупність рис, взятих в окремих людей і узагальнених І у єдиному зразку.Під дієвістю ідеалу розуміється ступінь його впливу на поведінку і особистість учня.

29.Головні завдання нац.виховної системиавдання виховного процесу поч..школи.

Національне виховання — це система поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, створена впродовж віків українським народом і покликана формувати світоглядні позиції та ціннісні орієнтири молоді, яка реалізується через комплекс відповідних заходів.

Завданнями національного виховання студентської молоді є:

*формування національної свідомості, гідності громадянина, виховання поваги й любові до рідної землі й українських традицій;

*підготовка свідомої інтелігенції України, збереження інтелектуального генофонду нації;

*вироблення чіткої громадянської позиції, прищеплення молодим людям віри у верховенство закону, який є єдиною гарантією свободи;

*підняття престижу української мови в академічному середовищі, забезпечення і розвиток українськомовного освітнього простору;

*формування у суспільній свідомості переваг здорового способу життя, культу соціально активної, фізично здорової та духовно багатої особистості;

*створення необхідних умов для ефективного розвитку студентського самоврядування, виявлення його потенційних лідерів та організаторів;

*забезпечення високого рівня професійності та вихованості молодої людини, сприяння розвитку індивідуальних здібностей, таланту та самореалізації;

*плекання поваги до своєї alma mater, дотримання і розвиток демократичних та академічних традицій вищого навчального закладу. Початкова школа перш за все повинна навчити вчитись. Найважливіше завдання початкової школи – дати учням визначене коло міцних знань та умінь. Ці уміння є, образно кажучи, інструментами, без яких неможливо оволодіти знаннями.

30.Шляхи вирішення завдань виховання учнівської молоді та умови ,що забезпечують їх ефективність. Становлення української державності, побудова громадянського суспільства,інтеграція України в світове та європейське співтовариство передбачають орієнтацію на Людину, її духовну культуру і визначають основні напрями модернізації

навчально-виховного процесу. В основу національної системи виховання покладено національну ідею як консолідуючий чинник розвитку суспільства і нації в цілому. Форми і методи виховання спираються на народні традиції, кращі надбання національної та

світової педагогіки і психології. Ідеалом виховання виступає різнобічно та гармонійно

розвинена, національно свідома, високоосвічена, життєво компетентна, творча особистість, здатна до саморозвитку і самовдосконалення. У сучасній соціокультурній ситуації головною

домінантою виховання є формування в особистості ціннісного ставлення до навколишньої дійсності та самої себе, активної за формою та моральної за змістом життєвої позиції. Позитивні процеси, що відбуваються в Україні, пов’язані перш за все із стабілізацією суспільного життя, соціально-економічного становища громадян, модернізацією освіти, гуманізацією навчального

процесу, посиленням його виховного потенціалу. Суттєво зріс інтерес до проблем дітей та учнівської молоді, навчальні заклади стали відкритими для батьків, громадських організацій; розширилося коло суб’єктів виховного впливу, набули узгодженості їхні дії;проводяться масові заходи, спрямовані на активізацію моральної позиції дітей та учнівської молоді, виховання в них активного творчого ставлення до життя.

31.Національне виховання як фактор цілісного формування особистості. Основні напрями національного вихованняПровідною метою виховання залишається ідеал всебічно розвиненої особистості, що йде з глибин віків. Він орієнтує на широкий індивідуальний підхід, застерігає від зведення виховання до однобічної і пасивної адаптації молоді в конкретних суспільних умовах. У справі відновлення почуття національної гідності величезне значення має висвітлення правдивої історії, культури та освіти нашого народу, повернення до культурних надбань, відкриття замулених сторінок нашої спадщини. Вірність Україні є невід’ємною ознакою національного свідомого громадянина. Формування патріотичних почуттів означає вироблення і зміцнення високого ідеалу служіння своєму народові, готовності до трудового та героїчного подвигу в ім’я процвітання своєї держави, прагнення бачити її незалежною. У зміцненні патріотичних почуттів велику роль відіграє героїко-патріотичне виховання, покликане формувати бойовий, морально-психологічний дух, спонукати до фізичного вдосконалення громадянина-патріота, виробляти глибоке розуміння громадського обов’язку, готовності у будь-який час стати на захист України, оволодівати військовими і військово-технічними знаннями, а також вивчати бойові традиції та героїчні сторінки історії українського народу, його збройних сил.Вихованець національної школи має виростати патріотом УкраїниВажлива роль у національному відродженні України відводиться вивченню української мови, бо лише завдяки їй можна глибше пізнати традиції, звичаї, психологію, національний дух українців, подолати національний нігілізм, яничарство, які культивувалися в Україні протягом століть. Мова — це основа національної гідності і ставлення до неї є виявом національної самосвідомості, а відтак і громадської позиції. Підвищення мовної культури, статусу національних мов сприятиме зміцненню міжетнічних стосунків, культури відносин людини і нації, а також виробленню доброзичливого ставлення до представників інших етносів та народів.Важливе місце в системі національного виховання займає утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, любові, доброти, патріотизму, працелюбства, поваги до старших. Ефективність морального виховання значно зростає в разі його опори на народну мораль, традиції, звичаї, обряди, які містять у собі високі моральні цінності (ідеї, ідеали, погляди, поведінкові норми), збагачені тисячолітнім досвідом мудрості народу, мають моральний потенціал, спрямований на виховання особистості.Формування громадянських рис передбачає художньо-естетичну освіченість і вихованість особистості. Народ завжди прагнув будувати своє життя, культуру, побут, дозвілля за законами краси.Формування екологічної культури, гармонійних відносин людини і природи посідає в Україні особливе місце. Це викликано багатьма причинами і, насамперед, наслідками Чорнобильської катастрофи, високим рівнем радіаційної, хімічної забрудненості навколишнього середовища. Нашим дітям украй необхідні відчуття відповідальності за природу як національну і загальнолюдську цінність, основу життя на землі, господарські, гуманні принципи природокористування.Усвідомлення прагнення підвищити ефективність наскрізної системи національного виховання не виключає, а передбачає бережливе ставлення до надбань вітчизняного і світового педагогічного досвіду, глибоку обізнаність з Декларацією прав дитини, Конвенцією про права дитини та іншими документами ООН, якими керуються всі громадяни, навчально-виховні заклади і уряди країн світового співтовариства.Національне виховання На думку В. О. Сухомлинського, національне виховання без патріотизму немислиме. Саме відданість рідній землі, любов до Батьківщини, рідного народу, його історії, мови, культури породжують національний менталітет, психіку і характер людини. «Світ дитини – це насамперед природа, яка оточує її в дитинстві, піклування матері і батька, казка, пісня. Спогади про цей світ накладаються на все наступне життя, надають емоційного забарвлення усім прагненням, помислам, поривам. Азбука патріотичного виховання полягає у тому, щоб утвердити в людській душі багате, яскраве, незабутнє дитинство, закарбувати в ньому образи рідної природи, які хвилювали б усе життя. У кожної людини повинен бути рідний куточок, який став би незабутнім спогадом про найдорожче, – без цього немає людини. Немає її морально-емоційного і естетичного коріння, немає свіжого вітерця, який живить непогасне полум’я любові до Вітчизни». Таким чином, процес передання досвіду одних поколінь іншим забезпечує народознавчий підхід до виховання, що грунтується на всебічному і глибокому вивченні всього культурно-історичного розвитку і досвіду рідного та інших народів. Реалізувати процес виховання допомагає народна педагогіка. Які ж компоненти синтезують соціальний досвід народу? Це, насамперед, сума людських знань, історія поколінь, релігія, народна творчість, мистецтво, культурні досягнення, загальноприйняті норми поведінки тощо.

33.Розумове виховання – це цілеспрямоване й планомірне управління розвитком розуму і пізнавальних здібностей шляхом збудження інтересу та інтелектуальної діяльності, озброєння знаннями, методами їх набуття і використання на практиці, розвиток культури розумової праці Свідоме засвоєння системи знань сприяє розвитку логічного мислення, пам’яті, уваги, уяви, розумових здібностей, розвитку талантів і обдарувань.Завдання розумового виховання:1) засвоєння певного обсягу наукових знань;2) формування наукового світогляду; пізнавальної активності;3) розвиток розумових сил, здібностей і талантів; пізнавальних інтересів; потреби самоосвіти, системного поповнення своїх знань, підвищення рівня загальноосвітньої і спеціальної підготовки.Зміст розумового виховання визначається як стандартним, так і вільним вибором моделі інтелектуального становлення особистості. Розумовий розвиток – процес розвитку розумових сил, здібностей і мислення учнів, що здійснюється в результаті комплексу найрізноманітніших впливів. Розумовий розвиток краще здійснюється за певних умов, зокрема в соціальному середовищі і в процесі виховання, залучення до активної діяльності, навчання прийомів пізнавальної діяльності. Означення «розумове виховання» і «розумовий розвиток» містять поняття «мислення» і «розумові здібності».Мислення – це опосередковане і узагальнене пізнання людиною предметів і явищ об’єктивної дійсності в їх суттєвих взаємозв’язках і відношеннях. Мислення є продуктом діяльності мозку. Думка – завжди абстракція, результат переробки мозком конкретних чуттєвих даних (відчуттів, сприймань, уявлень).Діалектичне мислення учнів – це усвідомлення законів діалектики в доступній для них формі в процесі пізнавальної і суспільно-трудової діяльності, здатність до абстрагування, аналізу і синтезу, до самостійності суджень і висновків світоглядного характеру.Логічне мислення пов’язане з оволодінням людиною прийомів логічної обробки знань, тобто встановленням узагальнених зв’язків між новими знаннями і раніше здобутим матеріалом, впорядкуванням їх у певну систему..Абстрактне мислення передбачає вміння людини ігнорувати несуттєві, другорядні ознаки, виділяти загальні й суттєві і на цій основі формувати абстрактні поняття.Узагальнене мислення характеризується вмінням знаходити загальні принципи або способи дій, які характерні для певної групи явищ, причому рівень узагальнення залежить від того, на більшу чи меншу групу цей підхід розповсюджується.Категоріальне мислення передбачає вміння об’єднувати в класи й групи на основі певних найсуттєвіших ознак подібності. (Наприклад, до ряду собака — кішка — кінь не можна віднести тигра, бо останній не домашній звір).Теоретичне мислення характеризується здатністю (здібністю) до засвоєння знань високого рівня узагальнення, розуміння наукових основ і принципів розвитку тих чи інших галузей знань, умінням вбачати залежності і закономірності, що існують між явищами.Індуктивне мислення передбачає рух (плин) думки від частинного до загального, від фактів до узагальнень, висновків, як у науковому дослідженні, так і в навчальному процесі.Дедуктивне мислення пов’язане з процесом, що характеризує рух (плин) думки від загального до частинного, одиничного (від правил до прикладів).Алгоритмічне мислення передбачає вміння дотримуватися інструкції чи припису, які визначають сувору послідовність здійснення певних дій, операцій, що забезпечують отримання необхідного результату.Технічне мислення пов’язане з розумовою діяльністю інженерно-технічної праці. Воно передбачає розуміння наукових основ і загальних принципів виробничих процесів, психологічну готовність людини до роботи з технікою.Системне мислення виявляється в здатності людини вбачати зв’язки між науками, розуміти загальнонаукові закони, що лежать в основі їх розвитку, мати узагальнені уявлення про закономірності розвитку природи і суспільства, що пов’язано з формуванням наукового світогляду.Організованість пам’яті означає здатність до швидкого і правильного відтворення необхідної інформації. Розрізняють образну (рухову, зорову, слухову), емоційну і словесно-логічну пам’ять. Розвитку і зміцненню пам’яті сприяє:а) мотивація навчання;б) складання плану навчального матеріалу;в) широке використання в процесі запам’ятовування порівняння,аналогії, класифікації і. т. д..Економічне виховання також стало життєвою необхідністю, особливо в умовах переходу до ринкових відносин, важливим засобом підвищення творчої активності мас, формування в кожної людини почуття господаря, дбайливого ставлення до своєї власності і власності інших, використання природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії.Економічне виховання учнів спрямоване на вироблення у них економічного мислення, почуття громадянина-господаря, бережливого ставлення до індивідуальної, колективної і суспільної власності, умінь застосовувати здобуті економічні знання у повсякденному житті і діяльності, раціонально використовувати матеріальні й духовні цінності, примножувати їх на виховання таких моральних якостей як почуття господаря своєї справи і своєї держави, відповідальність, діловитість, організованість, підприємливість, творче ставлення до праці, вміння порівнювати власні потреби з можливостями їх задоволення, поєднувати особисті інтереси з колективними і загальнонародними та загальнодержавним. Необхідно ознайомлювати школярів на практиці з такими поняттями, як режим економії, продуктивність праці, собівартість, якість продукції, а також з основами чесного підприємництва і бізнесу та ін. Таким чином, економічна освіта й виховання учнів є одним з найважливіших аспектів виховання всебічно й гармонійно розвиненої особистості, патріота України, що нерозривно пов’язані з розумовим, моральним, естетичним, фізичним, трудовим, правовим, екологічним вихованням. Мета його полягає в тому, щоб забезпечити систематизоване оволодіння учнями економічними законами, категоріями, поняттями, виробити економічне мислення, підприємливість і діловитість, свідому дисципліну, потребу трудитися на благо своєї сім’ї, своїх батьків і дітей, свого народу і своєї держави України.

35.Естетичне виховання – це цілеспрямоване формування естетичних смаків та ідеалів особистості, розвиток її здібностей до естетичного сприймання явищ дійсності і предметів мистецтва, а також до самостійної творчості в галузі мистецтва

Завдання естетичного виховання:

1) формування естетичних знань, естетичної культури, естетичного ідеалу, естетичного ставлення до дійсності, бажання бути прекрасним у всьому: в думках, справах, вчинках, зовнішньому вигляді;

2) оволодіння естетичною спадщиною минулого;

3) розвиток естетичних почуттів, потреби жити і працювати за законами краси;

4) залучення людини до прекрасного в житті, природі, праці.

Завдання естетичного виховання можна умовно поділити на дві групи: 1-а — набуття теоретичних знань; 2-а — формування практичних умінь. Перша група завдань передбачає залучення до естетичних цінностей; друга — до активної естетичної діяльності.

В системі естетичного виховання провідними естетичними категоріями є: естетичне відношення, почуття, естетичний смак, ідеал, естетична свідомість, норма, оцінка, а також категорія краси, прекрасного.

Головні джерела естетичного виховання — природа, суспільство, відносини між людьми. Специфічним аспектом естетичного виховання всебічно розвиненої особистості є розвиток у школярів талантів, обдарувань і творчих здібностей у різних сферах мистецтва.

Найбільш гострими проблемами формування естетичної культури є дезорієнтуючий вплив на естетичну свідомість школярів засобів масової інформації, лавини доступних всім і зовнішньо привабливих творів псевдомистецтва. Справжнє мистецтво, класична естетика і естетична класика придушуються і перестають бути джерелом формування естетичного світогляду учнів. Але й спроби примусового нав’язування естетичних смаків, поглядів, ідеалів приречені на невдачу. Пошуки шляхів формування естетичної культури школярів, розуміння прекрасного в мистецтві, природі, людських стосунках надзви­чайно складні і виходять за межі педагогічних можливостей школи.

36.Завданняміст,засоби та форми трудового виховання.

Праця є джерелом і важливою передумовою фізичного та соціально-психічного розвитку особистості. Завдання трудового виховання зумовлені загальнолюдськими потребами життя людини в суспільстві та природному середовищі. Звучать вони так:

1.Сформувати в людини любов до праці як її природної потреби і необхідності активної життєдіяльності.

2.Забезпечити соціально-психологічні умови для для підтримання та розвитку фізичного та психічного напруження особистості.

3.Сформувати у вихованці уміння і навички у певних видах продукції праці.

4.Виховати повагу до людей праці та бережливе ставлення до результатів такої праці.

Трудове виховання є довготривалим процесом. По суті він охоплює все життя. Основними шляхами трудового виховання є такі:

1.Родино-побудова трудова діяльність,у процесі якої закладаються психологічні основи любові до праці,формуються вміння та навички у різних видах побутової праці.

2.Перебування вихованця у дошкільних виховних закладах.

3.Заняття в загальноосвітніх навчально-виховних закладах.

4.Участь у систематичній продуктивній діяльності.

5.Заняття у професійних навчальних закладах,які забезпечують підготовку людей до активної професійної діяльності.

Засоби трудового виховання охоплюють велику кількість предметів,дій,знарядь тощо,які допомагають людині здійснювати певні трудові операції-це фізичні зусилля людини,знаряддя праці, обладнання,тощо.

Форми трудового виховання вирізняють свою різноманітність. До них можна віднести: уроки праці, гуртки, студії,трудові десанти,тощо.

Трудове виховання є складовою всебічного гармонійного розвитку особистості.

37. Завданняміст,засоби та форми фізичного виховання

Людина — то найдивовижніший і найбільш досконаліший витвір природи. Вона складається з двох пов’язаних між собою сфер-фізичної та духовної. Турбота про фізичну досконалість є важливою перед умовою повноцінного життя людини.

Варто виділити такі традиційні напрямки фізичного виховання:

1.Життєдіяльність у сім’ї (тут мають бути закладенні генетичні основи формування фізичного здоров’я дитини,забезпеченні умови для її фізичного розвитку).

2.Перебування у дитячому садку.

3.Навчання в загальноосвітніх навчально-виховних закладах.

4.Заняття в позашкільних виховних закладах(дитячих спортивно-оздоровчих секціях,клубах,тощо).

5.Навчання у професійних навчальних закладах.

6.Участь у продуктивній виробничій діяльності.

Основними засобами фізичного виховання є:

1.Натуральні сили природи:сонце,вода,повітря.

2.Організація правильного режиму харчування,праці і відпочинку.

3.Гігієнічна гімнастика.

4.Гігієна догляду за тілом.

5.Гімнастика,спортивні ігри,туризм,праця.

Склалися традиційні форми фізичного виховання:уроки фізичної культури,діяльність спортивних секцій,гуртків та ін..

39. Поняття про дитячий колективого ознаки та структура, типи колективів.

Колектив – це соціально значима група людей,які об’єднані спільною метою,узгоджено діють у напрямку досягнення означеної цілі і мають органи самоврядування.

Виховання особистості в колективі є вираженням певних закономірностей розвитку суспільства. Лише в колективних взаєминах створюються умови для соціально-психологічного розвитку особистості. Відокремлення людини від інших людей,від соціального середовища — це соціально-психологічний вакуум, який стоїть на заваді розвитку окремої людини і певної спільноти взагалі.



Страницы: Первая | 1 | 2 | 3 | ... | Вперед → | Последняя | Весь текст