психологія


Тема 1. Предмет психології та психічні процеси

Основні питання:

 Що вивчає психологія як наука?

 Історія психології.

 Предмет психології, її задачі та методи.

 Галузі психології.

 Як я пізнаю світ?

 Основні психічні процеси.

Інформаційний орієнтир

Психологія (від грецького ψυχή (psyché) – душа, дух; λόγος (logos) – вчення, наука) – це галузь наукового знання, що досліджує особливості та закономірності виникнення, формування та розвитку (зміни) психічних процесів (відчуття, сприйняття, увага, пам’ять, мислення, уява, мова), психічних станів (напруженість, мотивація, фрустрація, емоції, почуття) і психічних властивостей (спрямованість, здібності, завдатки, характер, темперамент) людини, тобто психіку як особливу форму життєдіяльності людини, а також тварини

– грецька буква Псі – символ психології.

Наукова психологія – система теоретичних (понятійних), методичних і експериментальних властивостей пізнання і дослідження психічних явищ; перехід від необмеженого і різнорідного опису цих явищ до їх точного предметного вивчення, до можливості методичної реєстрації, експериментального встановлення причинних зв’язків і закономірностей, забезпечення наступності своїх результатів.

Предмет психології в традиційних уявленнях

 Душа (дослідники до XVIII століття);

 Свідомість (англійська емпірична асоціаністична психологія – Д. Гартлі, Джон Стюарт Мілль, А. Бен, Герберт Спенсер, функціоналізм – Франц Брентано);

 Безпосередній досвід суб’єкта (структуралізм – Вільгельм Вундт);

 Фізіологічні механізми психічної діяльності (психофізіологія – І. М. Сєченов);

 Поведінка (біхевіоризм –Джон Уотсон);

 Несвідоме (психоаналіз –Зигмунд Фрейд);

 Процеси переробки інформації (гештальт-психологія – Макс Вертгеймер);

 Особистий досвід людини (гуманістична психологія – Абрахам Маслоу, К. Роджерс, Віктор Франкл, Ролло Мей)

У період становлення радянської психології питання про її предмет не привертало особливої уваги. Після І Всесоюзного з’їзду вчених з проблеми вивчення поведінки людини (1930 р.), предмет психології почали розглядати як «наші відчуття, почуття, уявлення, думки» (П. Я. Гальперін, К. К. Платонов).

На сучасному етапі розвитку психології як науки, її предметом є психічні процеси, психічні стани і психічні властивості.

Видатні постаті в історії психології

 Античність – античні філософи (серед них Аристотель, Сократ, Платон);

 Середньовіччя – Фома Аквінський, Ібн Сіна (Авіценна);

 Новий час – Рудольф Гокленіус;

У 1590 році Рудольф Гокленіус вперше використовує термін «психологія» для позначення науки про душу. Його сучасник Оттон Касман вважається першим, хто вжив термін «психологія» в сучасному науковому сенсі;

 XVIII століття – Рене Декарт;

 XIX століття – Вільгельм Вундт, Ернст Вебер, Герман Гельмгольц. Головне ім’я в історії психології як науки – Вільгельм Вундт. Учень і соратник Гельмгольца, Вундт в 1879 році відкрив першу в світі психологічну лабораторію, в якій проходили дослідження феноменів свідомості методом інтроспекції. Цей рік вважається роком народження психології як науки;

 XX століття – Зігмунд Фрейд, Альфред Адлер, Карл Густав Юнг, Дж.Уотсон, М. Вертгеймер, К. Коффка, В. Келер, А. Біне, Р. Йеркс, К. Левін Мартін Хайдегер, Е. Толмен, К. Халл Б. Ф. Скіннер, Ж. Піаже, Л. С. Виготський та ін. Постанова 1936 року «Про педологічні перекручення в системі Наркомпросу», ліквідував педологію, на кілька десятиліть практично заморожує розвиток психологічної науки в СРСР;

 1950-1960-і роки – епоха розквіту психологічної науки (Д. Бродбент, Дж. Міллер, Дж. Вольпе, Соломон Аш, Музафера Шериф, Стенлі Мілгрем, Леон Фестінгер).

Галузі психології: загальна психологія, соціальна психологія, історична психологія, культурно-історична психологія, християнська психологія, психологія маси, політична психологія, психологія реклами, гендерна психологія, етнопсихологія, педагогічна психологія, юридична психологія, кримінальна психологія, судова психологія, клінічна психологія, медична психологія, патопсихологія, нейропсихологія, експериментальна нейропсихологія, клінічна нейропсихологія, реабілітаційна нейропсихологія, дитяча нейропсихологія, психотерапія, психологія здоров’я, популярна психологія, позитивна психологія, інженерна психологія, гуманістична психологія, психологія розвитку (примітка: цей перелік подано для загального ознайомлення учнів з галузями психології і не потребує його повного запам’ятовування).

Тема 2. Пам’ять як психічний процес (1 год.)

Основні питання:

 Пам’ять як пізнавальний процес.

 Класифікація видів пам’яті.

 Діагностика пам’яті.

 Механізми запам’ятовування і забування.

 Прийоми мнемотехніки.



Інформаційний орієнтир

Пам’ять – психічна функція і вид розумової діяльності, призначена зберігати, накопичувати і відтворювати інформацію [13].

Існують різні типології пам’яті:

 за сенсорною модальністю – зорова (візуальна) пам’ять, моторна (кінестетична) пам’ять, звукова (аудіальна) пам’ять, смакова пам’ять, больова пам’ять;

 за змістом – образна пам’ять, моторна пам’ять, емоційна пам’ять;

 з формою запам’ятовування – епізодична, семантична, процедурна;

 за фізіологічними принципами – довгострокова, короткострокова;

 за метою – довільна і мимовільна;

 за засобами – опосередкована і неопосередковане;

 за рівнем розвитку – моторна, емоційна, образна, словесно-логічна.

Закони запам’ятовування [9]:

 Закон інтересу (цікаве запам’ятовується легше);

 Закон осмислення (чим глибше усвідомити інформацію, тим

краще вона запам’ятається);

 Закон установки (якщо людина сама собі дала установку запам’ятати інформацію, то запам’ятовування відбудеться легше);

 Закон дії (застосування знань на практиці полегшує запам’ятовування);

 Закон контексту (при асоціативному зв’язуванні інформації з уже знайомими поняттями нове засвоюється краще);

 Закон гальмування (при вивченні схожих понять спостерігається ефект «перекриття» старої інформації новою);

 Закон оптимальної довжини ряду (довжина ряду для кращого запам’ятовування не повинна набагато перевищувати обсяг короткочасної пам’яті);

 Закон краю (найкраще запам’ятовується інформація, що представлена на початку, або в кінці);

 Закон повторення (найкраще запам’ятовується інформація, яку повторили кілька разів);

 Закон незавершеності (найкраще запам’ятовуються незавершені дії, завдання, недомовлені фрази).

Мнемотехнічні прийоми запам’ятовування:

 римування;

 запам’ятовування довгих термінів або іноземних слів за допомогою співзвучних;

 знаходження яскравих незвичайних асоціацій (картинки, фрази), які з’єднуються з інформацією, що слід запам’ятати;

 метод Цицерона на просторову уяву;

 метод Айвазовського заснований на тренуванні зорової пам’яті;

 методи запам’ятовування цифр: закономірності розташування цифр, знайомі числа.

Тема 3. Увага та її властивості (1 год.)

Основні питання:

 Діагностика рівня розвитку уваги.

 Засоби розвитку уважності.

Інформаційний орієнтир

Увага – спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у певний момент на об’єкті або явищі, які мають для людини певне значення [17].

Види уваги

1. Мимовільна увага – не пов’язана з цілеспрямованою діяльністю і вольовим зусиллям. Про мимовільну увагу говорять у тих випадках, коли увага людини залучається самим подразником. Мимовільна увага – увага неуважної людини.

2. Довільна увага має цілеспрямований характер і вимагає вольового зусилля. Цей вид уваги існує тільки в людини. Основний факт, що вказує на наявність у людини особливого типу уваги, невластивого тварині, полягає в тому, що людина довільно може зосереджувати свою увагу то на одному, то на іншому об’єкті, навіть у тих випадках, коли в навколишній обстановці нічого не змінюється.

3. Післядовільна увага – пов’язана з свідомо поставленою метою, яка, проте, досягається без особливих вольових зусиль особистості у зв’язку з підвищеним інтересом його не лише до результатів, а й до змісту самої діяльності. Післядовільна увага виникає на основі довільної і характеризується зниженням вольового напруження, що наближає її до мимовільної уваги. З нею обґрунтовано пов’язують найбільш інтенсивну й плідну розумову діяльність, високу продуктивність усіх видів праці.

За видом діяльності увагу поділяють на такі типи:

 сенсорна увага пов’язана з діяльністю рецепторів у процесі сприймання;

 інтелектуальна увага пов’язана з мисленням і роботою пам’яті;

 моторна – пов’язана з моторикою та рухом.

Властивості уваги

Увага людини має 5 основних властивостей [9]:

1. Стійкість уваги виявляється в здатності тривалий час утримуватися на будь-якому об’єкті, не відволікаючись і не послаблюючись.

2. Зосередженість (концентрація) – це утримання уваги на якому-небудь об’єкті.

3. Переключення уваги – це здатність людини до переведення своєї уваги з одного об’єкта на інший.

4. Розподіл уваги полягає в здатності роззосередити увагу на значному просторі, паралельно виконувати кілька видів діяльності або робити кілька різних дій.

5. Обсяг уваги визначається кількістю інформації, що одночасно зберігається у сфері підвищеної уваги людини (кількісна характеристика короткочасного запам’ятовування людей: 7±2 одиниці інформації за певний час (200 мсек.).



psikhologia


Личность — понятие, выработанное для отображения социальной природы человека, рассмотрения его как субъекта социокультурной жизни, определения его как носителя индивидуального начала, самораскрывающегося в контекстах социальных отношений, общения и предметной деятельности[1]. Под «личностью» понимают: 1) человеческого индивида как субъекта отношений и сознательной деятельности («лицо» — в широком смысле слова) или 2) устойчивую систему социально значимых черт, характеризующих индивида как члена того или иного общества или общности. Хотя эти два понятия — лицо как целостность человека (лат. persona) и личность как его социальный и психологический облик (лат. регsonalitas) — терминологически вполне различимы, они употребляются иногда как синонимы[2].

Структура

Человек — существо, воплощающее высшую ступень развития жизни, субъект общественно-исторической деятельности. Человек является системой, в которой физическое и психическое, генетически обусловленное и прижизненно сформированное, природное,  социальное и духовное образуют нерасторжимое единство. 

Индивид — отдельный человек как уникальное сочетание его врожденных и приобретенных свойств.

Индивидуа́льность (от лат. individuum — неделимое, особь) — совокупность характерных особенностей и свойств, отличающих одного индивида от другого; своеобразие психики и личности индивида, неповторимость, уникальность. Индивидуальность проявляется в чертах темпераментахарактера, в специфике интересов, качеств перцептивных процессов. Индивидуальность характеризуется не только неповторимыми свойствами, но и своеобразием взаимосвязей между ними. Предпосылкой формирования человеческой индивидуальности является, в первую очередь, среда, где он растет, ассоциации, накопленные им в детстве, воспитание, особенности строения семьи и обращение с ребёнком. Существует мнение, что «индивидом рождаются, личностью становятся, а индивидуальность отстаивают» (А.Г. Асмолов).

Способности — это индивидуальные свойства личности, являющиеся субъективными условиями успешного осуществления определённого рода деятельности. Способности не сводятся к имеющимся у индивида знаниям, умениям, навыкам. Они обнаруживаются в быстроте, глубине и прочности овладения способами и приёмами некоторой деятельности и являются внутренними психическими регулятивами, обусловливающими возможность их приобретения.

Задатки — врожденные, устойчивые психофизиологические особенности человека, оказывающие существенное влияние на развитие его способностей.

Одарённость или общая одарённость — уровень развития каких-либо способностей человека, связанный с их развитием.

Талант — определённые способности, которые раскрываются с приобретением навыка и опыта.

Также гениальность определяется как практическое воплощение врождённого высокого уровня творческого потенциала личности относительно других личностей, признанное обществом. Традиционно выражается в новых и уникальных творениях, признаваемых шедеврами, часто с опозданием. Иногда гениальность объясняют новым и неожиданным методологическим подходом к творческому процессу. В отличие от большинства талантливых индивидуумов, гений создаёт качественно новые творения, достигает революционных интеллектуальных результатов.

Темпера́мент (лат. temperamentum — «надлежащее соотношение частей») — устойчивое объединение индивидуальных особенностей личности, связанных с динамическими, а не содержательными аспектами деятельности. Темперамент составляет основу развития характера. С физиологической точки зрения он обусловлен типом высшей нервной деятельности человека.

И. П. Павлов показал, что в основе высшей нервной деятельности лежит три компонента: сила (индивид сохраняет высокий уровень работоспособности при длительном и напряженном труде, быстро восстанавливается, не реагирует на слабые раздражители), уравновешенность (индивид остается спокойным в возбуждающей обстановке, легко подавляет свои неадекватные желания) и подвижность (индивид быстро реагирует на изменения ситуации, легко приобретает новые навыки). И. П. Павлов соотнёс выделенные им типы нервных систем с психологическими типами темпераментов и обнаружил их полное сходство. Таким образом, темперамент есть проявление типа нервной системы в деятельности, поведения человека. В итоге соотношение типов нервной системы и темпераментов выглядит следующим образом:

1) сильный, уравновешенный, подвижный тип («живой», по И. П. Павлову — сангвинический темперамент;

2) сильный, уравновешенный, инертный тип («спокойный», по И. П. Павлову — флегматический темперамент;

3) сильный, неуравновешенный, с преобладанием возбуждения («безудержный» тип, по И. П. Павлову — холерический темперамент);

4) слабый тип («слабый», по И. П. Павлову — меланхолический темперамент).

Слабый тип никоим образом нельзя считать инвалидным или не совсем полноценным типом. Несмотря на слабость нервных процессов, представитель слабого типа, вырабатывая свой индивидуальный стиль, могут добиться больших достижений в учении, труде и творческой деятельности, тем более что слабая нервная система высокочувствительная нервная система.

Сангвинистический темперамент. Представитель этого типа — живой, любознательный, подвижный (но без резких, порывистых движений) человек. Как правило, весел и жизнерадостен. Эмоционально неустойчив, легко поддаётся чувствам, но они у него обычно не сильны и не глубоки. Быстро забывает обиды, сравнительно легко переживает неудачи. Очень склонен к коллективу, легко устанавливает контакты, общителен, доброжелательный, приветлив, быстро сходится с людьми, легко налаживает хорошие отношения.

Флегматический темперамент. Представитель этого типа медлителен, спокоен, нетороплив. В деятельности проявляет основательность, продуманность, упорство. Склонен к порядку, привычной обстановке, не любит перемен в чем бы то ни было. Как правило, доводит начатое дело до конца. Все психические процессы у флегматика протекают замедленно. Эта медлительность может мешать ему в учебной деятельности, особенно там, где требуется быстро запомнить, быстро понять, сообразить, быстро сделать. В подобных случаях флегматик может проявить беспомощность, но зато запоминает он обычно на долго, основательно и прочно.



В отношениях с людьми флегматик всегда ровен, спокоен, в меру общителен, настроение у него устойчивое. Спокойствие человека флегматического темперамента проявляется и в отношении его к событиям и явлениям жизни: флегматика нелегко вывести из себя и задеть эмоционально, он уклоняется от ссор, его не выводят из равновесия неприятности и неудачи.

Холерический темперамент. Представители этого типа отличаются быстротой (иногда лихорадочной быстротой) движений и действий, порывистостью, возбудимостью. Психические процессы протекают у них быстро, интенсивно. Неуравновешенность, свойственная холерику, ярко сказывается в его деятельности : он с увлечением и даже страстью берётся за дело, проявляет инициативу, работает с подъёмом. Но запас нервной энергии у него может быстро истощиться в процессе работы, особенно когда работа однообразна и требует усидчивости и терпения, и тогда может наступить охлаждение, подъём и воодушевление исчезают, настроение резко падает. Преобладание возбуждения над торможением, свойственное этому темпераменту, ярко проявляется в общении с людьми, с которыми холерик допускает резкость, вспыльчивость, раздражимость, эмоциональную сдержанность (что часто не даёт ему возможности объективно оценивать поступки людей) и на этой почве порой создает конфликтные ситуации в коллективе.

Меланхолический темперамент. У представителей этого темперамента психические процессы протекают замедленно, люди с трудом реагируют на сильные раздражители; длительное и сильное напряжение вызывает у них замедленную деятельность, а за тем и прекращение её. Они быстро утомляются. Но в привычной и спокойной обстановке люди с таким темпераментом чувствуют себя спокойно и работают продуктивно. Эмоциональные состояния у людей меланхолического темперамента возникают медленно, но отличаются глубиной, большой силой и длительностью; меланхолики легкоуязвимые, тяжело переносят обиды, огорчения, но внешне эти переживания выражаются в них слабо.

Хара́ктер (греч. χαρακτηρ — примета, отличительная черта, знак) — структура стойких, сравнительно постоянных психических свойств, определяющих особенности отношений и поведения личности. Когда говорят о характере, то обычно подразумевают под этим именно такую совокупность свойств и качеств личности, которые накладывают определенную печать на все её проявления и деяния. Черты характера составляют те существенные свойства человека, которые определяют тот или иной образ поведения, образ жизни. Одной из предпосылок формирования характера выступает темперамент человека, который влияет на структуру его психики. Характер и темперамент не меняются на протяжении всей жизни человека. В раннем возрасте, ребенок руководится преимущественно своим темпераментом, так как характер еще не сформирован.

Интере́с — положительно окрашенный эмоциональный процесс[1] (по классификации А. Н. Леонтьева — чувство[2]), связанный с потребностью узнать что-то новое об объекте интереса, повышенным вниманием к нему.

Идеа́л (лат. idealis от греч. ἰδέα — образ, идея) — высшая ценность, наилучшее, завершенное состояние того или иного явления — образец личных качеств, способностей; высшая норма нравственной личности (личностный идеал); высшая степень нравственного представления о благом и должном (аксиологический идеал); совершенство в отношениях между людьми (этический идеал); наиболее совершенное устройство общества (социальный идеал).

Суждение — форма мышления, в которой что-либо утверждается или отрицается о предмете, его свойствах или отношениях между предметами. Виды суждений и отношения между ними изучаются в философской логике.

Простые суждения — суждения, составными частями которых являются понятия. Простое суждение можно разложить только на понятия.

Сложные суждения — суждения, составными частями которых являются простые суждения или их сочетания. Сложное суждение может рассматриваться как образование из нескольких исходных суждений, соединенных в рамках данного сложного суждения логическими союзами (связками). От того, при помощи какого союза связываются простые суждения, зависит логическая особенность сложного суждения.

Убеждение — элемент (качество) мировоззрения, придающий личности или социальной группе уверенность в своих взглядах на мир, знаниях и оценках реальной действительности. Убеждения направляют поведение и волевые действия. Высшая (абсолютная) степень убеждённости, у многих олицетворяет вера[1] (уверенность).

Мировоззре́ние (нем. Weltanschauung) — совокупность взглядов, оценок, принципов и образных представлений, определяющих самое общее видение, понимание мира, места в нем человека, а также — жизненные позиции, программы поведения, действий людей[1]. Мировоззрение придаёт человеческой деятельности организованный, осмысленный и целенаправленный характер.